У Сергія було важке життя, але він мав дивовижну здатність знову підводитися й іти далі.
Дев’ять місяців він захищав Україну та Європу від російської агресії. Він служив у штурмовому підрозділі безпосередньо на передовій — там, де відбуваються одні з найстрашніших подій сучасної війни. Цей час став для нього справжнім пеклом на землі. Сергій зазнав численних поранень і втратив можливість самостійно ходити.
Його евакуювали до Норвегії в інвалідному візку для лікування та реабілітації. Тут йому встановили протези, і він був змушений заново вчитися ходити. Завдяки норвезьким лікарям і підтримці людей, які зустріли його з добротою та турботою, Сергій знову став на ноги й почав будувати нове життя.
Він був щиро вдячний Норвегії. Сергій відвідував мовну школу, освоювався в новій країні, знаходив друзів і поступово ставав частиною місцевого суспільства.
Саме в мовній школі ми вперше познайомилися. На мені був светр із назвою блогу, який я вів, коли жив в Україні. Сергій підійшов до мене, привітався і розповів, що багато разів читав мої публікації та вже знав, хто я. Тоді ж він розповів, що є віруючою людиною і християнином. Так почалося наше спілкування.
Після створення в Бьо Православної місії святого короля Олава Сергій із радістю приєднався до нашої громади. Він брав участь у богослужіннях у каплиці апостола Фоми та в старій церкві Бьо і був активним членом Місії.
Минулого року він разом з усіма нами брав участь у проведенні фестивалю їжі, організованого SKI — Центром кваліфікації та інклюзії. Майже всі учні мовної школи в Аккергаугені взяли участь у фестивалі. Разом із Сергієм ми приготували традиційну українську страву — борщ, а також салат олів’є. Багато жителів Бе, які прийшли до Gullbring, змогли скуштувати приготовлену нами їжу.
Сергій був людиною великої внутрішньої глибини. У його погляді можна було побачити, як багато йому довелося пережити. Незважаючи на свій трагічний досвід, він зберіг доброту, віру та здатність піклуватися про інших.
Він дуже любив тварин, природу та риболовлю. У нього було улюблене місце, куди часто їздять рибалити й багато українців, які живуть у Бьо, — міст, що веде на острів Kattøya неподалік від Порсгрунна. Там, серед норвезької природи, він знаходив спокій.
Практика на фермі посіла важливе місце в його новому житті. Сергієві подобалася ця робота, а фермер високо цінував його працьовитість, відповідальність і надійність. На Сергія можна було покластися. Думаю, він мав добрі можливості пов’язати своє майбутнє із сільським господарством.
Поступово він знову налагоджував своє життя: заново навчився ходити, вивчав норвезьку мову, працював, придбав автомобіль, знайшов друзів і церковну громаду. Здавалося, що після всього пережитого перед ним відкривалася нова, мирна сторінка життя.
Але саме тоді сталася трагедія. Сергій загинув у дорожній аварії, коли їхав до свого улюбленого місця на риболовлю.
Особливо важко усвідомлювати, що Сергій, переживши війну, тяжкі поранення і довгий шлях відновлення, загинув тут, у мирній Норвегії, де лише починав нове життя. Його батьків уже не було серед живих, а про інших родичів нам нічого не відомо. Тому люди, яких він зустрів у Бьо, стали для нього новою громадою та підтримкою.
Дотримуючись української православної традиції, на дев’ятий день після його смерті наша громада зібралася разом. Ми помолилися за його душу, запалили свічку в його пам’ять і розділили поминальну трапезу з традиційними українськими стравами. На сороковий день ми знову зберемося, щоб разом помолитися і згадати Сергія.
Ми маємо намір звернутися до Statsforvalteren із проханням дозволити розвіяти прах Сергія з гори Lifjell — над мирною долиною Бьо, де він намагався розпочати нове життя. Ми хочемо, щоб він назавжди залишився тут, серед гір і природи, у якій знаходив спокій.
Усе пережите навчило Сергія розуміти, що справді важливо в житті. Він цінував дружбу, добре ставлення і кожен відведений йому день.
Таким ми його й запам’ятаємо: сильною, глибокою, працьовитою та відповідальною людиною, яка після всього пережитого продовжувала йти вперед.
Сергій назавжди залишиться в нашій пам’яті та молитвах.
Вічна пам’ять.
о. Андрій Пінчук, священник Місії святого Олава
